👉 Трирічному Дмитрику не сподобалось “прівєт”, почуте від однолітка?  Поведінка гідна осуду!

👉 Вчителька “не поставила на місце” учнів, які назвали  мо@@@лем новоприбувшого з Харкова? Звільнити вчительку! А з учнями як мінімум провести розмову про терпимість і толерантність!

👉 Кваліфікованого фахівця не запрошують на роботу через те, що вона спілкується виключно українською і англійською, а колектив переважно рускагаварящій? А шо? Це ж нормально, чи не так? 

А ми країну часом не сплутали?  Хто там ще переконує, що мовне питання важливо вирішувати лагідно і без примусу? 

Мовляв, люди “самі повинні усвідомити, захотіти і перейти”…

Мовляв, аргументи потрібно правильні підбирати, давати матеріальні чи моральні цукерочки…  А коли летять ракети з того боку і на них чітко написано “На Киев!”, “С  Новым годом!”, чи ще щось подібне — невже недостатньо аргументів? Що потрібно ще?

Відкрию страшенну таємницю — ті, хто усвідомив і захотів  — вже  відмовився від усього московитського. Залишились або ті, кому какаяразніца, або відверті українофоби.  Якщо з першими ще можна “працювати” через примус, то других треба вичавлювати, як гнійник з тіла.

І про “комфортний перехід” мови йти вже не може.  30 років комфортно переходили, далі — суцільна зона дискомфорту.  Не знаєш, не хочеш, не поважаєш Україну і її мову — не отримаєш ні освіти, ні нормальної роботи, ні виборчого права. Приклад країн Балтії нам у допомогу.

Якщо заперечите, що на це потрібна законодавча база і відповідна політична воля керівництва держави, а її вочевидь нема, то і тут не все так погано.

Допоки ми не скотились до повної узурпації влади, допоки не впали до рівня рашистану,  керівна верхівка все ще боїться “голосу народу” і змушена зважати на нього.  Яка вона — воля народу? Давайте покажемо!

Саме зараз час проукраїнській більшості в Україні  заявити  про свою потребу жити в  українській Україні, про волю залишатись вільними людьми з власною мовою, культурою, історією та перспективою.

Що робити? Тотальний дискомфорт усьому російському. На всіх рівнях — в магазинах і кафе, в спілкуванні на вулиці і на роботі.  Нетерпимість до всього російського — ось вихід, на мою думку.

Благаю, не мовчіть! Ми надто довго толерували.

Рускоязичіє — це не про мову. Це про вірус. Про ракову пухлину, яка захопила метастазами Східну Україну і вже  поповзла на Захід.

Мова — це про самоідентифікацію.  Тільки усвідомивши, хто ж ми є насправді, можна впевнено і на рівних розмовляти з іншими народами, з тими, хто вже пройшов через це вузьке вічко ідентифікації.

Мова — це про відповідальність кожного з нас перед дітьми і онуками.