Байдужість — найбільше зло. Я так думаю.

💔 Байдужість до дітей (це коли на малих “не вистачає часу”) породжує моральних сиріт і невпевнених в собі людей.

💔 Байдужість до батьків (це коли не знаходиться хвилинки, щоб бодай зателефонувати) робить серце черствим, а у перспективі  сприяє тому, що і ваші діти  стануть байдужими до вас.

💔 Байдужість до історії (це коли нецікаво, а як же воно було насправді?) породжує втрату історичної пам’яті і постійне ходіння по колу з наступанням на одні і ті ж граблі.

💔 Байдужість до рідної мови (це коли в себе в хаті говоримо аби як, “головне, щоб “правильні” речі озвучувати, а якою мовою — неважливо”)  породжує самозневагу, поступово вичавлює один народ  іншим, змінює усвідомлення  кожного, а отже — змінює і навіть нівелює головні риси національного характеру. 

Ви ж чули загальновідомий вислів Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфарктів. Спочатку їм відбирає мову».

Так от, “какяразніца”  стосовно  мови українців в Україні — це якраз про байдужість.  Бо мова формує світогляд і світосприйняття. 

Почула думку, що мовляв переважна більшість євреїв, українців чи казахів в Канаді чи Штатах розмовляє російською, то ж якщо почати ненавидіти всіх цих людей за їхню мову, можна докотитися до стану «всіх ненавиджу». 

Дивно, але чомусь  “люди-какяразніца” так і не второпали, що мова йде про війну за збереження українців в Україні, а не десь там, за океаном, чи за будь-яким кордоном. 

Чи залишимось ми жити і розвиватись, чи просто ввійдемо в історію, як вимерлі народи, якраз залежить від  небайдужості кожного.

Так, я чудово володію російською як для українки, що все життя живе в Україні. І до цих пір можу слухати чи читати, наприклад, закордонних аналітиків, які дають інтерв’ю на українську аудиторію, але російською, бо вона тут з відомих причин найбільш зрозуміла з усіх іноземних. 

Але важко слухати наші телемарафони з їх ждановими, рєзніковими, світанами і іншими, котрі сидять в Україні і віщають на українську аудиторію ворожою мовою.

Вам байдуже чи ні? Скоро вже рік як триває кривава війна, то ж чи не пора визначитись і виставити пріоритети?

Собака ніколи не занявкає, а кішка ніколи не загавкає. Якщо це і станеться, то без зоопсихолога точно не обійтись. І це природний стан речей.

Я вважаю, що це не природно, а отже і не нормально, коли українці (якщо вони себе такими називають) в Україні між собою розмовляють російською.

А у вас як із цим?